Тексти, що побачили світ, — це насправді результат великої праці автора чи авторки, які створили його. Треба вигадати тему, пропустити її через власний фільтр «цікавого», сісти на зручний стілець, не вмерти перед білим аркушем від відчуття власної нікчемності, написати, відредагувати та (найстрашніше) показати це людям у злому інтернеті. Швидше крякнути, чим дійти до натискання кнопки «опублікувати». Але мова, звісно, не лише про сам процес написання — це боротьба зі своїми тарганами.

Уявіть, скільки внутрішніх драконів треба відлупцювати веслом, аби просто взяти й сісти писати, а потім — о боже! — навіть комусь це показати. «Ти не вмієш», «кому цікаві ці роздуми», «тема геть не актуальна», «що скаже мама на мій допис про вагінальні кульки», «чи на часі жартувати» й ще купа «та ні», які гасять жагу до письма.

Занурення в ком’юніті таких самих авторів та авторок дуже допомагає. Хто розуміє тебе краще за людину, яка писала величезні тексти на замовлення, але ось уже три години не може зліпити два речення про фестиваль дерунів для свого блогу? Коли ти оточуєш себе творчими людьми, то вчишся системному письму, завжди маєш із ким обговорити свої ідеї та кому дати почитати свої тексти. З ними ти завжди в приємному творчому тонусі, і це так бадьорить та запалює. І стає зовсім не страшно писати, оскільки за тобою вже є маленька група «своїх» — завжди підтримає, прочитає та поставить ту кляту вподобайку. А тобі залишається просто творити. Усі просили, я створила!